Emma Andijewska is a Ukrainian émigré writer whose work, spanning nearly seven decades, has been traditionally characterized as surrealist (see, for example, Derzhavyn; Rewakowicz; Bila; and Tarnashynska’s “Hipertext”). Her oeuvre, however, is so multifaceted and diverse that it transcends stylistic and thematic boundaries and evades convenient periodization. She has written three novels: Herostraty (1970), purportedly inspired by Sartre’s “Erostratus,” A Novel about a Good Person (1973), and A Novel about Human Destiny (1982). She has also authored numerous short stories, fairy tales, and multiple collections of poetry. In addition, Andijewska is a prolific artist who, according to her own estimate, has produced more than eight thousand paintings (qtd. in Tarnashynska, “Vernisazhi” n.pag.). Many of them have been displayed internationally, and some representative samples can be viewed on her webpage.

 

Born in eastern Ukraine in 1931, Andijewska left for Germany during World War II and graduated from the Ukrainian Free University in Munich. In the late 1950s, she moved to New York but then returned to Munich, where she currently resides. At some point in her career, she was associated with the New York Group of Ukrainian modernist poets (Rewakowicz n.pag.). The group united talented diasporic writers who were passionate about creating avant-garde art at a time when Soviet-imposed socialist realism had become a dominant literary style in Ukraine.

 

Although Andijewska is unique in representing surrealism in Ukrainian literature, her works have been unfortunately marginalized and for a long time excluded from the contemporary literary canon. Andijewska was discussed by scholars in the diaspora (most notably, by Ihor Kostetskyi and Yuri Sherekh/Sheveliov and, more recently, by Marko Robert Stech). In Ukraine, however, there was a conspicuous lack of attention paid to her work, which may have been due to Soviet censorship and her émigré status. Only recently, in the last decade or so, has interest in Andijewska’s writing in newly independent Ukraine begun to grow. In 2004 and 2005, the Ukrainian literary journal Kuryer Kryvbasu dedicated several issues to her poetry and short prose along with critical studies of her works.

 

Whereas Andijewska has finally won critical acclaim in Ukraine — which is attested to, among other things, by several literary awards and a project to publish the 10-volume edition of her complete works in order to commemorate her 80^th birthday (Krukivska 5) — elsewhere in Europe and North America she stands a better chance of being recognized for her ingenious paintings. The reason for this discrepancy lies in the very small number of available translations of her literature. Although her rising popularity might have contributed to several translation projects (primarily into Polish, Hebrew, German, and Russian), there are surprisingly few English translations. Those that exist include individual poems, translated by Marta Olynyk and Michael Naydan, and short stories, translated by Maria Kachmar and Uliana Pasicznyk.

 

To Anglophone readers, Andijewska may be interesting because her works are extraordinary, rife with bizarre yet captivating imagery, thought-provoking observations, and playful, vibrant language. Even more importantly, Andijewska — especially in her poetry and short prose — addresses universal themes that cross national, cultural, and temporal boundaries, potentially appealing to readers of different ages and backgrounds. 

 

Jalapita, originally published in 1962, epitomizes the two signature qualities of Andijewska’s style: creativity and innovation. Both become immediately obvious when one attempts to define the genre of Jalapita, which presents a collage of episodes from the life of the eponymous half-deity half-human protagonist, whom Nila Zborovska calls “a cosmic human being” (79). Describing Jalapita as poetry in prose, Petro Soroka claims that, in terms of genre, it oscillates between literary frescoes, sketches, arabesques, and epiphanies (142-143). Some textual hints about Jalapita’s origin also suggest that Andijewska’s work may bear some compositional similarities to such Buddhist and Hindu religious texts as sutras and puranas.

 

Jalapita encompasses five recurring themes, which may be roughly characterized as descriptions of Jalapita; his encounters with nature; his encounters with people; his inventions and achievements; and his memorable sayings. The two central motifs of the text are nature (i.e., interaction with the natural environment) and ethics (i.e., moral conduct). While goodness, a concept that runs across Andijewska’s entire oeuvre, is Jalapita’s main moral quality (e.g., he is “as good as gold” and always tries to help others), water is his essential physical characteristic. References to water in the text are numerous. They include the meaning of Jalapita’s name in Sanskrit, his invention of a water telegraph, and his definition of wind as abstract water.

 

At first glance, Jalapita may appear to be a rather entertaining read, and it does largely have an air of frolic and playfulness; however, by portraying the fantastical events in Jalapita’s life that sometimes border on nonsense, Andijewska raises fundamental ontological and epistemological questions, problematizing the rational perception of reality. For example, she explores the concept of time, which in most cultures is traditionally perceived as linear and premised on the binary notions of beginning and end. Questioning these dichotomies, André Breton claims in Second Surrealist Manifesto that “everything tends to make us believe there exists a certain point of the mind at which life and death, the real and the imagined, past and future […] cease to be perceived as contradictions” (123). Andijewska further deconstructs these contradictions by inventing the concept of round time (or temporal simultaneity). Danylo Husar-Struk quotes her own definition:

Round time is the unification of activities impossible in “our” time. For example, in round time, birth, life, death are synchronous. That is, in our “logical thinking,” nonsense. The time in which we live is linear: a person must be born in order to live and die. That means that the activity is extended into a line of sequential events: birth, life, death. Whereas in round time birth, life and death are next to each other, something which is not to be comprehended in linear time. Round time is an oxymoron. But it is real. As real as metapsychological phenomena. (66)

Not only does the concept of round time allow for a more nuanced understanding of some passages (e.g., a little baby boy growing up and turning twenty in a couple of hours while Jalapita babysits him), but it also sheds light on the structure of Jalapita, in which independent pieces are arranged without any particular order or temporal sequence.

 

Written in a modernist tradition, Jalapita manifests the fragmentation or, in essence, the impossibility of absolute knowledge, which Andijewska explores by troubling the relationship between language and thought. Two stimulating examples illustrate this point. The first comes from the passage in which Jalapita trusted the word, but it proved to be unfaithful and “crushed his entire soul.” This event attests to the inherent duplicity of language: although words may seem to mean just what they say, it is always possible that they will come to signify or connote something unintended. The second describes Jalapita’s suffering when “a girl approached him and put a bridle on him made from a word.” Andijewska here alludes to the power of language to constrict and dominate non-linguistic reality — i.e., to force the world to mean something. The author shows the limits of this understanding of language when she represents academics who wanted to approach Jalapita in a scientific manner (that is to identify and classify him) failing in their endeavor. The opening line of the story — “‘It only takes the shadow of a knife to kill me,’ said Jalapita. ‘And yet you want to lunge at me with a knife’” — may be interpreted as a warning to the reader (or the critic) against overanalyzing or dissecting the work.

 

Ironically, Jalapita may unwittingly betray a desire to know and to restore order, a desire which persists in spite of the text’s acknowledgement that perfect order and coherence are, ultimately, unobtainable. Andijewska writes that “[i]t is impossible to describe Jalapita,” but her entire work is aimed precisely at painting a verbal picture of him. This is just one of the many paradoxes on which the story is conceptually predicated. Jalapita’s name, for example, constantly changes, according to the story, but at the same time the protagonist is always referred to as “Jalapita.” He is simultaneously water and landscape; he is presented as god, but then — quite unexpectedly — he is sold into serfdom; he acts like a human being but possesses supernatural qualities; he is said to be transient, but his existence seems eternal.

 

From a translation perspective, Jalapita is interesting and challenging in a number of ways. According to Marko Robert Stech, the difficulty of Andijewska’s writing lies in her attempts to recreate and represent those aspects of reality that go beyond rationality and, by definition, cannot be articulated or contained in words (79). Although Stech primarily discusses Andijewska’s poetry, his shrewd observation applies to her short prose as well. In fact, we learn from the story that Jalapita’s biography was not completed only “because Jalapita could not be contained in words.” Thus, Andijewska problematizes not only the acts of understanding and writing but also, by extension, the act of translation, which in addition to being the most refined form of close reading and interpretation also involves (re)writing. In undertaking the difficult task of having to make sense in another language of something that is not necessarily supposed to be coherent in the original, the translator of Jalapita must resist the temptation to over-interpret, to clarify things that must remain ambiguous and evade straightforward interpretation in the original. Andijewska’s Ukrainian is both lucid and ludic, and to capture this casual, light-hearted tone by having the translation flow is another concern that the translator must keep in mind.

 

However, one of the greatest challenges in translating Jalapita is rendering puns, which often pose a serious difficulty and call for a more creative approach. For example, when Andijewska explains how humans understood that they had a soul, she says they realized it “when a pillow was invented.” A verbatim translation like this into English would be puzzling. But to a Ukrainian reader it is obvious that Andijewska plays with the words for pillow (подушка) and soul (душа), which, as can been seen from the highlighted parts, share the same stem. The translator in this case is confronted with the impossibility of capturing both the sound and the meaning and has to create a different pun in English.

 

According to the critic Liudmyla Taran, Andijewska’s works resist full comprehension because they unveil before us a miracle created through “astounding thinking, unbound imagination, interwoven temporal and spatial planes, and breaks into the fourth dimension” (11-12). Like miracles, full comprehension may indeed be utopian, but this doesn’t mean one should stop trying. My translation is an attempt to approximate comprehension and give English-speaking readers an opportunity to enjoy navigating Andijewska’s surrealist mosaic of images, descriptions, observations, and experiences. Interestingly, the story never mentions what language Jalapita speaks. When he was asked to deliver a speech at the reception, he opened his mouth and instead released a host of sparrows. Whereas we still don’t quite know what languages Jalapita can speak, English is now definitely one of them.

 

Емма Андієвська «Джалапіта»

 

Мене вже тінь ножа вбиває, — сказав Джалапіта, — а ти з ножем хочеш на мене кинутись.

 

Джалапіта живиться хмарами, і лапи у нього хмари, і руки у нього хмари, тому кожного разу у нього інше ім'я.

 

Джалапіта універсальний. Він кожен з існуючих предметів і людей, але він не вони, він Джалапіта. Коли дві тисячі років тому пробували писати життєпис Джалапіти, то покинули, бо Джалапіта не вміщався в слово. Він виливався із слова, як тісто, і його кожного разу бігали шукати в небі і на землі. Джалапіту описати неможливо.

 

Ім’я Джалапіти міняється від настрою, погоди і від того, на якій віддалі він перебуває від води.

 

Джалапіта з'їхав ліфтом на вавилонську башту і глянув униз. Серед куряви на одній із центральних вулиць сиділа товста дитина і довбала пальцем у носі. “Дитина ця може бути моїм учнем,” — подумав Джалапіта. 'Для неї відкрита таємниця життя, як свіжа мушля.” Він звісив запасну ногу з башти на ту вулицю і сів поруч з тією дитиною. “Учнем?” — сказала дитина і вийняла палець з носа. “Ні,” — подумав Джалапіта, “ця дитина не послідовна. Не бути їй моїм учнем.”

 

Джалапіту можна їсти. По Джалапіті можна ходити, він ляндшафт.

 

Джалапіта пішов на перегони і сів у перший ряд. Бабця, що сиділа поруч і трохи недобачала, зчинила крик, прийнявши Джалапіту за коня. Вона звернула на Джалапіту увагу тому, що їй не видно було перегонів, бо вона забула дома окуляри. Її зору вистачило лише, щоб побачити Джалапіту. На її крик ніхто не звернув уваги, бо всі були зайняті кіньми, а Джалапіта закрився лівою рукою від бабці і поринув у думки. Джалапіта думав, що коні біжать окремо, а швидкість біжить окремо.

 

Джалапіта блукав цілу ніч і нарешті заснув у кочегарці. Ледачий порторіканець-кочегар, якому лінь було іти й приносити вугілля й дрова, побачив Джалапіту і напалив ним печі. Джалапіта дуже здивувався, коли його тіло почало ходити по всіх батереях хмаросягу. Спочатку це його розважало ходити разом із парою, але скоро набридло, і він порвав труби й вийшов. А коли приїхала пожежна й аварійна команди і оточили драбинами хмаросяг, то Джалапіта, який щойно зібрав з усіх рур своє тіло докупи, сказав: “Джалапітою опалювати хмаросяги небезпечно.”

 

Джалапіта вірив слову. А слово взяло поламало Джалапіті всі кісточки, всю душу, вкинуло в кадовб і змішало Джалапіту з цементом і брудом. Бідний Джалапіта лежить, подертий на шматочки, а невірне слово ходить, приспівуючи: “Джалапіта нерозважний, хіба можна вірити слову.”

 

Джалапіту змусили носити воду. Він пішов, узяв на руки ріку і приніс усю ріку на стіл, бо йому було шкода відривати від неї шматочки води. Тоді йому веліли віднести ріку назад. Джалапіта слухняно відніс, положив назад у річище і довго стояв на одному місці, сумуючи, що ним незадоволені. Джалапіта був дуже добрий.

 

Джалапіта вийшов у парк і сів на першу лавку. Йому страшенно хотілося плакати, як хочуть води, маючи спрагу, але він не вмів. Він сидів такий незграбний і сумний, опустивши руки і лапи на землю, що біля нього зібралися діти і почали кидати в нього пісок. “Добре було б умерти хоч на день, “ — думав Джалапіта, а в нього над губою вже зробилися з піску вуса, і діти вже повзали по ньому й били його по зелених віях, що обламувалися ящірками й зникали в траві, — мокрими, дзвінкими долонями.

 

Джалапіта так часто ходив думати в парк, що понадумував цілі місця в повітрі. Ці місця висіли в парку, як велетенські гриби, і кожен, хто проходив повз них, набирався думок Джалапіти.

 

Джалапіта вигадав водяний телеграф. Вистачало покласти облич­чя на воду й подумати у воду, як вода передавала думки на інший бік земної кулі. Треба було лише відкрутити крант, щоб отримати водяну телеграму.

 

Джалапіта пішов у лазню попаритися й заліз на верхню полицю. Лазничник так старався догодити Джалапіті, що відпарив йому одну з ніг. Нога впала з верхньої полиці на методиста, що мив голову в мисці, і вбила його. А Джалапіта довго переживав, що через його необачність пропала людина.

 

Джалапіта ходив по березі й думав про плинні речі, коли до нього підійшла дівчина й накинула на нього зі слова вуздечку. І Джалапіта став чахнути, бо слово випікало з нього всі думки. Дівчина не знала, що вона накоїла, а Джалапіта лежав на березі, і через нього пере­кочувалися хвилі. “Як важко,” скаржився Джалапіта, але хвилі були занадто легкі, щоб змити з нього слово, що вздовж і впоперек виходило йому тіло й душу. Джалапіта мучився, гризучи пісок, пощо Джалапіта — Джалапіта. Джалапіту можна вбити однією необереж­ною думкою.

 

Коли Джалапіта втомлювався, він сідав просто на землю й перетасо­вував навколо себе всі ляндшафти. Потім розкладав з краєвидів пасьянс, і це його заспокоювало.

 

Коли Джалапіта вирушав подорожувати, він завжди брав з собою в кишені запасний краєвид.

 

Джалапіта винайшов клей, яким можна було розтягувати на цілі роки приємні хвилини, а неприємні, цілі століття, ери, — звужувати в одну мить або в один міліметр.

 

Джалапіта йшов вулицею і побачив, як жінка несла важку валізу. Він зохотився допомогти, а коли обернувся, то побачив, що навіть і тіні тієї жінки ніде не видно. Джалапіта здивувався, а потім пригадав, що люди не вміють крокувати, як він. Бо поки жінка встигла ступити крок, Джалапіта вже був за містом. Йому нічого не лишалося, як вертатися назад і шукати жінку, яку він загубив. Він її знайшов ще перед тим, як вона встигла помітити, куди раптом зник Джалапіта з валізкою.

 

Джалапіта пішов на концерт. А йому музикою рознесло все тіло на порошини, і він мусів цілий рік збирати себе по атому з космосу.

 

До Джалапіти прийшли закохані: “Нам немає місця, скрізь авта, будинки, вулиці.” Джалапіта глянув на них і не зміг їм відмовити. Він ліг на брук, і його тіло розійшлося деревами й кущами, і всі авта мусіли повернути назад і обминати довколишніми шляхами новостворений парк.

 

В одну з безсонних ночей, коли Джалапіта захворів на тугу, занадто близько зійшовши до людей, він вигадав дощ, що гоїв усі хвороби і навіть любов. Бо люди мучили Джалапіту, а він був настільки добрий, що не міг боронитися.

 

Джалапіта йшов вулицею, думаючи над тим, чому люди, йдучи, розмахують руками, і прийшов до такого висновку: люди розмахують руками, щоб виміряти простір, щоб утримати рівновагу і щоб робити вентиляцію космосу.

 

Коли Джалапіта впав у нікчемство, він відкрив контору для оренди небесних долин, хмарних колодязів, розсувних хмар з громами і без громів. Для безробітних здавав безплатно. З маєтних брав залежно від їхніх прибутків від п'ятьох центів до тисячі долярів. В цій конторі можна було купити також ляндшафт з пам'яті.

 

Джалапіта побудував міст через океан і посадив по краях мосту дерева, щоб ті, які бояться висоти, не падали вниз, переходячи. Але міст вийшов трохи водянистий, бо Джалапіта будував його з океану, і через нього наважилися йти тільки три п'яниці, яким було по коліна.

 

Джалапіта лежав у воді і дивився в сонце, коли до нього прийшли посланці суддів і запросили його на диспут. “Що таке справедливість?” — спитали його судді, тим часом, як Джалапіта викручував своє тіло, щоб не забризкати їхні роби. “Справедливість це доброта, міряна на мілімет­ри,” — відповів Джалапіта і побачив, що в залі нікого нема. Він не помітив, що суддів змило водою, яку він викрутив із свого тіла, і віднесло в ріку, де їх ледве живих підібрав пароплав, що віз англійських туристів.

 

Джалапітою можна міряти температуру і дощові опади.

 

До Джалапіти привів чоловік на мотузці таргана і попросив, щоб він їх розсудив. “Не дає мені життя,” — скаржився чоловік. “Добре,” — сказав Джалапіта, і чоловік і тарган пішли від нього, помінявшись тілами. А за кілька днів тарган привів на мотузці чоловіка і сказав, що він не витримує, бо такого тирана він ще не зустрічав. І коли Джалапіта знову поміняв їх тіла, то тарган пішов в один бік, а чоловік ~ у другий, і вони ще довго оглядалися один на одного.

 

Джалапіта вирішив відпочити від земного і, спустившись на саму нижчу периферію світобудови, звісив ноги в небуття і став слухати, як його голова витягується небом. Але в цю хвилину йому хтось полоскотав живіт. Джалапіта глянув униз і зідхнув, пригадавши, що він пообіцяв іти кумувати до чоловіка, який стояв на землі і стеблиною лоскотав Джалапіту, нагадуючи про христини. Джалапіта хотів зла­мати стеблину, потім йому стало шкода, бо це було єдиним, що той чоловік мав, а доброта Джалапіти була безмежною. Він зішкрябав свою голову з космосу докупи разом із повітрям, не маючи часу чекати, поки вона увійде в свою звичайну форму, поляпав її для певности лапами, щоб не розвіялася по дорозі, і кажуть, що того вечора Джалапіта, кумуючи, поводився дуже легковажно: пив, танцю­вав і навіть розповідав непристойні анекдоти, які стали згодом догмами африканських релігій.

 

Джалапіту продали в рабство і змусили там шарувати паркети. Джалапіта нашаровував підлоги так, що гості не могли втриматися й вилітали з вікон і дверей.

 

Одного дня, коли була велика спека, Джалапіта заліз прохолодитися в кавун і не зауважив, як кавун зірвали з баштану й повезли на базар. Він отямився щойно на столі, коли почали різати кавун на скиби і вже відкраяли йому одну лапу. Джалапіта вийняв плечі з соку і потягнувся, а гості з переляку поперекидали стільці й посуд і в метушні на смерть попроколювали один одного виделками й ножами, якими збиралися їсти кавун. Джалапіта, побачивши таку біду, повиймав з них ножі й виделки й поклав на буфет, потім поплював їм на рани, щоб гості зажили, й пішов до фонтану, де купалися горобці, пити воду. Біля цього фонтану Джалапіта сказав слова, які зробили революцію в галузі життя й промисловості. А саме, що кавун можна їсти й без ножа та виделки.

 

“Не можу без тебе жити,” — сказала крапля Джалапіті. “Я знаю, що ти великий, і знаю, що ти Джалапіта, а я тільки крапля, але це справи не міняє, я не можу без тебе жити.” Джалапіта так здивувався, що три дні простояв на одному місці, не мігши від здивування й ворухнутися, а на четвертий відповів: “Якщо ти не можеш жити без мене, то живи зі мною,” — і посадив краплю собі за вухо. І світом пішов великий регіт, що Джалапіта носиться з краплею. “За вухом він її носить,” — качаючись зо сміху, говорили один одному павіяни, “але ще краще, коли вони йдуть поруч. Їх зріст! Свята корова, побачивши їх, померла з реготу.” Тоді Джалапіта звернувся до звірів і людей і спитав, чого вони сміються, і всі показали пальцями на краплю. “Вона мала й нікчемна, соромся, Джалапіто.” “Нікчемного й малого не існує,” — сказав Джалапіта і показав їм на долоні краплю. І всі жахнулися й кинулися врозтіч, побачивши свої викривлені обличчя в краплі. Бо крапля була велика перед ними, як сонце, і всі перед нею, як пісок, бо така була воля Джалапіти.

 

“Ти світлий?” — спитали Джалапіту два ліхтарі, що гуляли на вулиці. “Я переходовий,” — відповів Джалапіта, і вони всі троє пішли в погребок запивати нове знайомство.

 

“Туга вийшла з води,” — сказав Джалапіта.

 

“Що таке вітер?” — спитала Джалапіту дитина, що сиділа в піску й терла очі п'ястуками. “Вітер це абстрактна вода,” — відповів Джалапіта.

 

“Чому люди курять?” — здивувався Джалапіта і тут же догадався: “Люди курять з розпачу, що їм ніхто не курить тиміяму, тому вони кадять самі собі.”

 

Джалапіту спитали, що він вважає за найбільшу мету техніки. “Щоб люди могли самих себе підняти за волосся вгору,” — відповів Джалапіта, але репортери не записали цієї відповіді, вважаючи, що це межує з метафізикою.

 

Джалапіта спав на набережній, коли два бешкетники закинули в його серце вудки й почали ловити рибу. Джалапіта прокинувся від того, що з його серця один з бешкетників витяг карася. Але Джалапіті не хотілося вставати. Він подивився на бешкетників, обережно вдарив по набережній великим пальцем ноги, щоб бешкетники не попадали вниз і не порозбивали носи, і набережна відкололася перед ногами в бешкетників і попливла з Джалапітою в океан.

 

До Джалапіти прийшли скаржитися купальники: “Товсті заважають нам плавати, вони витискають з ріки всю воду,” — сказали худі. “Худі заважають нам плавати, вони роблять воду геометричною, а в пласкій воді неможливо плавати,” — сказали товсті. Глянув на них Джалапіта, глянув на пісок, на якому вони стояли, і створив для них двоповерхову воду. Воду, в якій могли плавати лише худі, і воду, в якій могли плавати лише товсті.

 

“Джалапіта робить світ плинним,” — сказали колись учені і, вирішивши приборкати Джалапіту в граматику, оголосили, що Джалапіта взагалі не Джалапіта, що походження його дуже підозріле, і не виключено, що він постав з простого перекручення двох санскритських слів jа1і ріtаг, що означає батько води, і jа1і сага, той, що живе у воді. Коли Джалапіту почнуть відміняти, все в світі стане на свої місця, бо санскрит мова мертва і Джалапіта теж мертвий, сказали вони і розкрили книги. Але поки вони записували відмінки й вирішували походження слова Джалапіта, ім'я Джалапіти, щойно вписане в граматику, розрослося найніжнішою салатою, і вчені, забувши, що вони робили, і поскидавши окуляри, заслухалися, як грає вода в Джалапіті і як співають у ньому птахи.

 

Джалапіта лежав у ринві й слухав, як дощ запевняв залізо, що він сонце. Залізо повірило б, якби в мові дощу не було аж так багато голосівок, подумав Джалапіта.

 

« Посунься,” — попросила пташка Джалапіту, який ночував між галузями. Джалапіта посунувся і обламав половину світобудови. Пташка заспівала, а Джалапіта сказав: “Мале руйнує велике.”

 

Коли Джалапіту примусили якось уранці робити гімнастику, а йому було незручно відмовитися, щоб інші не червоніли від їх нетактовности, сталася затьма сонця.

 

Джалапіта почухав ногу об хвилю і став грати з вітром у шахи. “Шах мат,” — сказав вітер, і Джалапіта довго обдумував наступний хід. “Матчіш,” — сказав нарешті Джалапіта і виграв партію.

 

Джалапіта задумався якось над тим, чому люди тонуть, адже він знає воду, вода довга, і в ній неможливо втопитися, прийшов до висновку, що напевно в воді існують дірки, в які люди просто провалюються на смерть. Якби ці дірки заткнути подушками, люди перестали б тоді тонути.

 

Якось серед літа, коли Джалапіта проходив повз державну бібліотеку, він спокусився прохолодою й тишею і, пропустивши своє тіло крізь сітку на вікні від комах так міцно заснув серед полиць, що не відчув, як його руку і пів плеча заставили книгами. Він прокинувся від того, що бібліотекар пробував поставити йому в живіт особливо важкий першодрук з залізними защіпками, які чіплялися за ребра і шлунок Джалапіти і ніяк не входили. Джалапіті було дуже неприємним таке поводження з його нутрощами, тим паче натще, але він боявся, об'я­вившися, налякати на смерть старого бібліотекаря, знаючи, що бібліо­текар забобонний і має злу жінку. Тоді він зітхнув і увібрав живіт під саме горло, щоб дати місце фоліянтові, а потім ще кілька тижнів розпрасовував шлунок і всі нутрощі від книжних відпечатків.

 

“Хто бачив моє обличчя,” — сказав Джалапіта, “той завжди дивитиметься на воду.”

 

Джалапіту запросили на з'їзд математиків, щоб він узяв участь у розв'язанні обрахунків законів небесної кривизни. Джалапіта вислухав усі теорії і, відкоркувавши свій наймолодший мізинець, витяг звідти квітку і показав їм результат. Математики були на­стільки вражені відкриттям, що поперекидали стільці і, гублячи окуляри, побігли на левади ловити метеликів.

 

Джалапіта пішов між рослин і промандрував у них двісті років.

 

Джалапіта має тільки одну сталу прикмету? Доброту, решта все плинне.

 

Коли Джалапіті довелося бути послом, йому вручили виковану з заліза грамоту, щоб Джалапіта, несучи, не пом'яв її якоюсь своєю недопильнованою лапою, забувши, що Джалапіта був листоношею думок, і ніколи не траплялося, щоб Джалапіта прим'яв або перемішав найтонший відтінок думки. Ніжність Джалапіти була неперевершеною.

 

Джалапіта пішов на виставку образотворчого мистецтва, і всі шедеври, засоромившись, тихенько вийшли з залі, притримуючи рами, щоб не грюкати.

 

“Чому людина має тінь,” — спитали Джалапіту. — “Тому, що в ній погано працює освітлення зсередини,” — відповів Джалапіта.

 

Коли Джалапіта їздив трамваєм або метро, він лишав свої додаткові лапи й ноги в багажних сховищах.

 

Джалапіта такий добрий, що на ньому хоч млинці смаж. На масницю так і робили.

 

“Одяг обмежує тіло й душу,” — вирішили люди й одягли Джалапіту, щоб нарешті унормувати й окреслити його хоч для тих, які ним захоплювалися, але поки вони бралися до роботи, Джалапіти вже було стільки поза одягом, що найбільші експерти не відважи­лися вирішити, чи Джалапіта той, що в одязі, чи той, що поза одягом, бо і той і другий були Джалапітою.

 

Раз подружжя, що збиралося піти в театр і на швидку руку не могло знайти няньки для їх тримісячного немовляти, попросило Джалапіту доглянути дитину, поки вони повернуться. Джалапіта так сумлінно виконував свій обов'язок, що коли за кілька годин батьки повернулися з театру, дитина вже встигла вирости на двадцять років і зажадала, щоб її негайно одружили, якщо не хочуть, щоб вона відразу ж пішла в аскети й почала рятувати світ. Відповідь батьків хронікою не передано.

 

Джалапіта винайшов сито, що крізь нього пройшовши, лиха людина ставала доброю, але це сито з державних міркувань заборонили.

 

Джалапіту попросили тримати промову на прийнятті державних мужів і дуже здивувалися, коли Джалапіта розкрив рота і замість промови випустив у небо зграю горобців. Усі почали нарікати, що Джалапіта не дотримав слова, і тепер була черга Джалапіти дивува­тися, бо це була його найкраща промова, яку він будь-коли виголосив, і він не знав, чого від нього хочуть.

 

Джалапіта, бувши запрошений, поспішав на день народин, затри­маний добрими ділами, коли йому під ноги підвернувся струмок, перегородивши дорогу. Джалапіта так квапився, що вже був заніс ногу, щоб перекрочити перешкоду, але, пригадавши своєчасно, що лежачих не переступають, дуже соромився й оббіг уздовж потічок і ще встиг не спізнитися на запросини, думаючи про мале й велике.

 

В час, коли Джалапіту примусили на фармі виводити курей, він так ретельно посвятив себе цьому обов'язкові, що літакова компанія подала на Джалапіту в суд петицію, скаржачись, що літакова компанія не витримує такої конкуренції й мусить закрити своє підприємство, якщо не приборкають Джалапіту, бо з того часу, як Джалапіта працює на фармі, всі воліють для більшої безпеки й швидкости робити далекі перелети на курах, вирощуваних Джалапітою, а не на літаках.

 

З винаходів Джалапіти найбільшого поширення в північних країнах зазнали песики, що мали здібність нагулюватися, не провалюючись і не завдаючи інших шкод, по кільцях диму, які випускав господар, коли йому не було часу повести пса надвір або, коли господар не палив, уздовж віддиху господаря; і калоші для господинь-чистюх, калоші, які самі за собою прибирали бруд, який вони наносили.

 

“Людина усвідомила собі, що в неї є душа, тоді, коли вигадала подушку,” — сказав Джалапіта.

 

Озон — це Джалапіта, який не встиг втілитися. Але вистачає лише подумати про Джалапіту, як він уже виймає руки й ноги з повітря.

 

Jalapita

“It only takes the shadow of a knife to kill me,” said Jalapita. “And yet you want to lunge at me with a knife.”

 

Jalapita feeds on clouds, and his paws are clouds, and his hands are clouds. And that is why each time Jalapita has a different name.

 

Jalapita is universal. He is every living object and person, but he is none of them, he is Jalapita. When two thousand years ago an attempt was made to write down Jalapita’s biography, it was abandoned because Jalapita could not be contained in words. He poured out of the word like rising dough, and people kept running around, looking for him in the sky and on the earth. It is impossible to describe Jalapita.

 

Jalapita’s name changes depending on mood, the weather, and also depending on his proximity to water.

 

Jalapita took an elevator to the top of the Tower of Babel and looked down. In the dust of one of the downtown streets there sat a chubby child, picking his nose. “This child can be my student,” thought Jalapita, “for the secret of life is open to him like a fresh seashell.” Jalapita dangled his spare leg from the tower to street and sat beside the child. “To be your student?” asked the child and stopped picking his nose. “No,” thought Jalapita, “this child is not consistent. No way will he be my student.”

 

Jalapita can be eaten. Jalapita can be walked on; he is the landscape.

 

Jalapita went to the races and sat in the first row. An old woman, who sat next to him and whose eyesight had begun to fail a little, raised a cry because she took Jalapita for a horse. Her attention was drawn to Jalapita because she left her glasses at home and wasn’t able to follow the race. All she could really see was Jalapita. Her scream went unnoticed because everyone was preoccupied with the horses. Jalapita meanwhile shut himself off from her behind his left hand and plunged deep into thought. He was thinking that horses run separately and that speed runs separately.  

 

Jalapita wandered around the whole night and eventually fell asleep in a boiler room. A lazy Puerto Rican stoker, who was too indolent to fetch coal and firewood, noticed Jalapita and stoked the furnace with him. Jalapita became very surprised when his body started traveling throughout the skyscraper’s radiators. At first he was amused walking in the company of steam. But he soon got bored, so he broke the pipes and left. When the fire brigade and the emergency response crew arrived and surrounded the skyscraper with ladders, Jalapita, who by then had gathered his body from the pipes, pronounced: “Heating skyscrapers with Jalapita is dangerous.”

 

Jalapita trusted the word. And all of a sudden the word broke all of Jalapita’s bones and crushed his entire soul. The word threw Jalapita in a mortar and mixed him with cement and dirt. Poor Jalapita is lying torn to pieces; and the unfaithful word walks around, singing to itself: “Jalapita is imprudent: how can one trust the word?”

 

They forced Jalapita to carry water. He went and picked up the river in his hands and then placed the entire river on the table because he was sorry to tear bits of water from it. Then he was ordered to bring the river back, which Jalapita obediently did by putting the river back into the riverbed. For a long time he stood still and was sad that others were displeased with him. Jalapita was very good.

 

Jalapita went to the park and took a seat on the first bench. He desperately wanted to cry the way thirsty people want a sip of water, but he didn’t know how. With his arms and paws touching the earth, he sat there so sad and clumsy that children gathered around him and started throwing sand at him. “It would be nice to be dead for at least a day,” thought Jalapita while a sand moustache began to appear above his lip, and children were crawling all over him. With their brisk wet hands, they were striking Jalapita’s green eyelashes, which broke off like lizards and disappeared in the grass.

 

Jalapita went to the park to think so often that he conceived entire spaces in the air. They hung in the park like gigantic mushrooms, and passersby plucked a handful of Jalapita’s thoughts.

 

Jalapita invented a water telegraph. You just had to put your face in the water and project your thoughts to have them transmitted to the other side of the terrestrial globe. To receive a water telegram, you just needed to open a faucet.

 

Jalapita went to a sauna for a steam bath, crawling up to the highest bench. The bathhouse operator wanted to please Jalapita so much that he steamed off one of his legs. The leg fell from the top bench onto a Methodist who was washing his hair in a basin and killed him. For a very long time Jalapita agonized that a man died because of his carelessness.

 

Jalapita was roaming on the shore and thinking about the fluid nature of things when a girl approached him and put a bridle on him made from a word. Jalapita began to waste away because the word incinerated all thoughts in his head. The girl didn’t know what she had done. Jalapita lay on the shore, and the waves were rolling over him. “Oh, it’s so hard,” Jalapita complained, but the waves were too light to wash away the word that was eviscerating his body and soul every which way. Jalapita kept suffering, gnawing at the sand. He asked himself, “Why is Jalapita Jalapita?” It only takes one careless thought to kill Jalapita.

 

When Jalapita grew tired, he sat down on the ground and reshuffled the landscapes around him. Then he played solitaire with the scenes, and this calmed him down.

 

When Jalapita embarked on a trip, he always took along an extra landscape in his pocket.

 

Jalapita invented a glue that could prolong pleasant moments for entire years or reduce unpleasant ones, even entire centuries and eras, to a flash or a millimeter.

 

Jalapita was walking on the street and noticed an old woman carrying a heavy suitcase. He offered to help, but when he turned around he realized that even the woman’s shadow was nowhere to be seen. Jalapita was surprised, but upon second thought, he remembered that human beings cannot walk the way he can. The woman barely took a step while Jalapita had already reached the city suburbs. There was nothing left to do but go back and look for the woman he lost. He found her before she even noticed that Jalapita had disappeared with her suitcase.

 

Jalapita went to a concert. The music turned his whole body into little specks of dust, and it took him a year to reassemble himself, atom by atom, from the cosmos.

 

Two lovebirds came to Jalapita for help. “We can’t find a place for ourselves. There are cars, houses, and streets everywhere.” Jalapita looked at them and could not rebuff the couple. He lay down on the cobblestones, and his body expanded, turning into trees and bushes. All the cars in that neighborhood had to take a detour around the newly created park.

 

One sleepless night, when Jalapita became melancholic as a result of getting too close to people, he invented rain that could heal all diseases, even love. People tormented Jalapita, but he was so good that he wouldn’t even act to protect himself.

 

Jalapita was walking along the street, wondering why people move their hands when they walk and came to this conclusion: people wave their hands in order to measure space, maintain their balance, and aerate the cosmos.

 

When a feeling of worthlessness overwhelmed Jalapita, he started a business renting out heavenly valleys, cloud wells, and folding clouds that came with or without thunderstorms. For the unemployed the rent was free while for those who were better off the rate depended on their salaries and ranged from five cents to one thousand dollars. Jalapita’s business also sold landscapes made of memories.

 

Jalapita built a bridge across the ocean and planted trees along the sides so that anyone who was afraid of heights would not fall off while crossing it. But the bridge turned out to be a little watery because Jalapita built it by using the ocean; and only the three drunks dared to cross it because they couldn’t give a damn.

 

Jalapita was lying in the water, looking at the sun when court officials approached and invited him to a dispute. “What is justice?” the judges asked Jalapita as he was wringing out his body so as not to drip all over their robes. “Justice is goodness measured in millimeters,” Jalapita replied and noticed that there was nobody in the hearing room. He didn’t notice that the judges had been swept away by the water he wrung from his body. They ended up in a river and were picked up, barely alive, by a cruise ship carrying English tourists.

 

Jalapita can be used as a tool to measure temperature and precipitation.

 

A man brought a cockroach on a leash to Jalapita and asked him to arbitrate their differences. “He is making my life unbearable,” complained the man. “Good,” said Jalapita and had the man and the cockroach exchange bodies. A few days later the cockroach brought the man on a leash to Jalapita and said that he could not take it any longer because he had never met such a tyrant before. Once Jalapita put the two back into their own bodies, they walked off in opposite directions. But for a long time both kept glancing back at each other.

 

Jalapita decided to take a break from earthly things and descended into the lowest periphery of the universe. He let his legs dangle into nothingness and began to listen to how his head was spreading out throughout the sky. But at that moment somebody tickled his belly. Jalapita looked down and sighed. He remembered that he had promised one man to be his child’s godfather and now the father, standing on the earth and tickling Jalapita with a stalk, tried to remind him of the christening. Jalapita wanted to break the stalk but then he took pity because this stalk was all the man had, and Jalapita’s goodness was boundless. Jalapita scrabbled for bits of his head, dispersed throughout the cosmos, and mixed them with air as he had no time to wait for it to take its regular shape. He tried to spruce it up by patting it with his paws just to make sure it was not blown asunder on the way. Rumor has it that Jalapita the godfather behaved fairly recklessly that evening. He drank liquor, danced, and told indecent jokes, which later became dogmas in some African religions.

 

Jalapita was sold into servitude and forced to polish the parquet floor. Jalapita polished it so well that guests couldn’t stay on their feet and slipped out of windows and doors.

 

On a scorching hot day, Jalapita got inside a watermelon to cool off. He didn’t notice that the watermelon was cut from the plantation and taken to the market. He came around only when the watermelon was being sliced on the table and Jalapita had already lost one of his paws. Jalapita lifted his shoulders from the juice and stretched himself. Petrified, the guests dropped utensils and tipped over their chairs. Rushing to escape, they stabbed each other with the forks and knifes with which they were about to eat the watermelon. When Jalapita saw such calamity, he took the knives and forks out of their bodies and put them back on the buffet. He then spat on their wounds to heal them and went to get some water from a fountain, where the sparrows were laving. At the fountain he uttered the words that revolutionized industry and life. Namely, he said that watermelon can be eaten without fork and knife.

 

“I cannot live without you,” said the drop to Jalapita. “I know that you are great and that you are Jalapita, while I am only a drop. But it doesn’t matter to me because I cannot live without you.” Jalapita was so surprised that he stood for three days at the same spot, unable to move because of astonishment. On the fourth day Jalapita replied. “If you can’t live without me, then live with me,” he said and sat the drop down behind his ear. The whole world was roaring with laughter that Jalapita made a big deal out of a drop and carried it with him. “Can you imagine?” said the baboons to one another, rolling with laughter, “he carries it behind his ear.” “But it gets even better,” the baboons said, “when they walk side by side, it’s their height! Having seen them together, the holy cow laughed so hard it died.” Then Jalapita asked animals and people what was so funny, and they pointed their fingers at the drop: “It is small and worthless, you should be ashamed, Jalapita.” “The small and worthless doesn’t exist,” said Jalapita and showed them the drop on his palm. Everyone was horrified and started running away in all directions after seeing their distorted faces in the drop. For the drop was looming as large as the sun in front of them, and everyone was like sand in front of it because such was Jalapita’s will.

 

“Are you bright?” Jalapita was asked by two street lamps that were taking a walk on the street. “I am transient,” responded Jalapita, after which all of them went to the pub to drink to their meeting.

 

“Sorrow has stemmed from water,” said Jalapita.

 

“What is wind?” Jalapita was asked by a child who was sitting in the sand and rubbing her eyes with her fists. “Wind is abstract water,” responded Jalapita.

 

“Why do people smoke?” asked Jalapita in bewilderment and instantaneously came to realize: “People smoke from despair that nobody burns incense in their honor, and so they must do it to honor their own selves.”

 

Jalapita was asked to share his opinion about the greatest objective of technology. “It is to enable people to lift themselves up by their own hair,” answered Jalapita. The reporters, however, failed to record his answer as they thought it bordered on metaphysics.

 

Jalapita was sleeping on the quay when two pranksters cast their fishing rods into his heart and started fishing. Jalapita awoke when one of those punks pulled a carp from his heart. But Jalapita didn’t feel like getting up. He looked at the pranksters, hit the quay gently with his big toe so that the pranksters wouldn’t fall down and bruise their noses; and the quay split off right under their feet and floated with Jalapita into the ocean.

 

Swimmers came to complain to Jalapita. “The fat people prevent us from swimming here because they push out all the water from the river,” said the thin people. “The thin people prevent us from swimming here because they make water geometrical and you can’t swim in shallow water,” said the fat people. Jalapita looked at them, then he looked at the sand in which the swimmers were standing and created two-tiered water for them: water in which only the thin people could swim and water in which only the fat people could swim.

 

“Jalapita makes the world fluid,” the academics said once and decided to tame Jalapita by imposing a grammar on him. They announced that Jalapita is not Jalapita at all, that his genealogy is suspicious, and that he, quite possibly, originated from a distortion of two Sanskrit words “jali pitar,” which means “the father of water,” and “jali cara,” which stands for “the one who lives in the water.” When one begins to decline “Jalapita,” the academics suggested, everything in the world will fall into its proper place, the reason being that Sanskrit is a dead language, and, thus, so is also Jalapita, they said and opened their books. But while they were declining his name and discussing the etymology of the word “Jalapita,” Jalapita’s name, which had just been recorded in the grammar handbook, blossomed out into the tenderest lettuce. Forgetting what they were on to, the academics took their glasses off and marveled at how the water sounded, playing in Jalapita, and how the birds were singing inside him.

 

Jalapita lay in the drainpipe and listened to how the rain assured the iron that it was the sun. The iron would buy it if the rain’s language didn’t have so many vowels, thought Jalapita.

 

“Move over a tiny bit,” a little bird asked Jalapita, who was sleeping amidst the tree branches. Jalapita moved and broke off half of the universe. The bird chirped, and Jalapita said: “The small can destroy the great.”

 

When one morning Jalapita was forced to do his exercises and felt uncomfortable refusing, he caused a solar eclipse so that no one else would have to blush because of their tactlessness.

 

Jalapita scratched his foot against the wave and started playing chess with the wind. “Checkmate, buddy,” said the wind. Jalapita took a long time to think about his next move. “Doublecheck, mate,” Jalapita finally responded and won the game.

 

Jalapita once pondered over why people drown, for he knows water: water is long, and it is impossible to drown in. Jalapita concluded that there must be holes in the water through which people simply fall and die. If these holes could be corked up with pillows, people would then stop drowning.

 

Once in the summer time, when Jalapita was passing by the state library, he was tempted by its coolness and quietness. Allowing his body through the insect screen on the window, he fell asleep among the shelves and slept so soundly that he didn’t notice his arm and part of his shoulder were almost entirely stacked with books. He woke up because the librarian was trying to lodge in his stomach a particularly heavy metal-clasped incunabulum, which clung to Jalapita’s ribs and abdomen, and wouldn’t fit. Jalapita found such treatment of his guts, especially on an empty stomach, very unpleasant. But he was afraid that if he appeared to the old librarian, the poor guy who, Jalapita knew, was superstitious and had a spiteful wife, would be frightened to death. So Jalapita sighed and in order to make room for the folio sucked his stomach up into his neck. Then over the next couple of weeks he was busy ironing his intestines to remove the imprints.

 

“Whoever has seen my face,” said Jalapita, “will always look at water.”

 

Jalapita was invited to a convention of mathematicians so that he could participate in the calculation of the laws of celestial curvature. Jalapita listened to all the proposed theories. Then he uncorked his youngest pinkie, pulled a flower from it, and demonstrated the result to the mathematicians. They were so impressed by the revelation that they threw over their chairs and, losing their glasses on the way, ran to the meadows to catch butterflies.

 

Jalapita went into the plants and ended up travelling within them for two hundred years.

 

Jalapita has only one permanent characteristic: goodness. Everything else is transient.

 

When Jalapita happened to serve as an ambassador, he was handed a missive iron-cast so that he wouldn’t rumple it with one of his neglected paws when carrying it. It was of course forgotten that Jalapita was a postman of thoughts, and never ever before did he crumple or muddle up the subtlest tinge of thought. Jalapita’s tenderness was unsurpassable.

 

Jalapita attended an art exhibition, and all the masterpieces quietly left the hall ashamed, holding onto their frames so as not to make any rattling noise.

 

“Why do people make shadows?” Jalapita was asked. “Because internal lighting doesn’t work well in people,” Jalapita answered.

 

When Jalapita took a streetcar or a subway, he placed his extra paws and legs in luggage compartments.

 

Jalapita is as good as gold. In fact, he was often used by jewelers and even worn for adornment during carnival time.

 

“Clothes constrain the body and the soul,” decided people, and they dressed Jalapita in order to finally categorize and define him, at least for those who admired him. But while they were setting to work on this, there was so much Jalapita outside the clothes that even the greatest experts didn’t dare to determine if Jalapita was the one still wearing the clothes or the one around them because both the latter and former were Jalapita.

 

A married couple once wanted to go to the theater but failed to find a nanny for their three-month-old baby on short notice. So they asked Jalapita to look after the baby until they come back. Jalapita performed his duty so diligently that in a few hours when the parents returned from the theater their baby boy had grown to be twenty years old and demanded that he be immediately married or else he would become a hermit and embark on saving the world. The parents’ response wasn’t chronicled.

 

Jalapita invented a sieve, the passing through which turns an evil person into a good one. For political reasons, however, this sieve was banned.

 

Jalapita was asked to talk at the reception for high-ranking statesmen. Everyone was taken aback when Jalapita opened his mouth and, instead of delivering a speech, released into the sky a host of sparrows. The guests began to complain that Jalapita hadn’t held his word, and this time around it was Jalapita’s turn to be astonished as he thought it was the best speech he’d ever given. Jalapita didn’t understand what was wanted of him.

 

Jalapita was invited to a birthday party and really had to hurry because he was delayed by doing good deeds. All of a sudden, he noticed a little creek right before his feet, blocking his way. Jalapita was in such a hurry that he already lifted his foot to step over the obstacle, but then he remembered, quite opportunely, that it’s not good to step over those lying prostrate. Jalapita was very embarrassed, so he ran around the creek and even managed not to be late for the party, thinking about matters both big and small.

 

When Jalapita was forced to hatch chickens on the farm, he dedicated himself to this duty so thoroughly that an airline company sent a petition to court, complaining that if Jalapita doesn’t settle down, the company won’t be able to face the competition. Since Jalapita started working on the farm everyone flying long distances preferred Jalapita’s chicken over airplanes for their greater speed and security.

 

Among Jalapita’s inventions, the most popular and widespread in northern countries proved to be the puppies that allowed owners who didn't have time for their dogs to walk them on smoke rings puffed by the owners, without the pups falling through or causing any other damage. For non-smoking owners, the alternative was to walk the dog along their breath. Another ingenious invention was the self-cleaning rubber overshoes for landladies who were obsessed with cleanliness.

 

“Humans realized they had a soul when the sol-fa scale was invented,” said Jalapita.

 

Ozone is Jalapita who failed to become incarnated in time. But the moment one thinks of Jalapita, he is already pulling his arms and legs out of the air.